Перетворення Марти. Оповідання Марії Птахи

Нестримному сміхові нашої із Мирославою юності присвячую
— Марто! Що сталось із тобою, Марто? Коли ти так перетворилась?
День сипав снігом, наче борошном із сита. Вітер злостиво бився своїми рвучкими й частими поривами. Я замерзло човгала у своїх чоботах і змушувала себе підставляти лице вітру і снігу, бо ж це природа — я хотіла її відчувати.
А ти мала такий щасливий вигляд! Реалізована мама і дружина, щебетунка, вміла господиня. Ще й на роботі незмінно незамінна. Ти була чудова! І водночас я відчула фальш… Як би це пояснити?
Одного разу був той ліс, пам’ятаєш? Ми пішли блукати, і потім ти заснула на моїх колінах. А я сиділа на розлогій широкій гілці і пильнувала твій сон. Вітер легенько повівав і разом із листям розгойдував твої тонкі кучеряві волосини, що попідіймались над твоєю головою вгору, наче простягаючись до сонця. Його світло пробивалось крізь букові крони до нас, прозорило зелень листя і так вмиротворювало моє серце. Я легко погладжувала твою голову, щоби розворушити твій запах і втягнути його ніздрями у себе. Я окидала оком твоє міцне юне тіло і захоплювалась ним. Жіноче тіло: чи воно не прекрасне?
Не знаю, якими просторами ти плавала тоді у снах. Та мої неозорі простори (а може, тоді цілком озорі?) розлінивлено загальмували і зосередились навколо твого єства і цього лісу.
Тепер ти робила гелевий манікюр, щоби нігті довше мали гарний вигляд, і знайшла магазин із чудової якості шерстяними колготками — на зиму, за чудовою ціною. Коли ти усміхалась, на твоїх щоках гарненько утворювались ямочки, ти світилась, іронізувала, прагматично оцінювала нашу із Марком ситуацію… Ти почала вирівнювати волосся, бо так простіше вправлятись із кучерями. Відтак, ти наче спростила й скоротила свої пливучість і неосяжність. Хоча твої очі не змінили свого кольору…
Колись вони бігли ген за край у пошуках кохання. Ти вичікувала на вечірках, у бібліотеках, у книжках. Ти вимріювала його прихід на парах і серед холодних зімлілих дворів. А потім жагуче мучилась і страждала, коли вчергове стосунки не складались. Ти виплакувала своє розчарування й запивала його книжками та музикою. Тоді ти була не Мартою, а Тусею.
А я тулила цю Тусю до себе і не могла дати собі ради із любов’ю до тебе, чарунко, що переповнювала мої кольорові чакри і заливала мої очі іскристими потоками видив. Я намагалась укоськати твої безвихідні жалі і влити у тебе трохи тепла, щоби ти знову сміялась, дуріла, жартувала і бігала зі мною.
Бо ж пам’ятаєш те хвилювання, що сколихувало нами, коли ми бігли парком або стометрівкою, високо закидаючи ноги назад, аж усі джинси або колготки були у крихтах болота від калюж? Бігли просто так, без причини, і тим нестримніше наші серця гупали, барабанили, стукотіли…
Або як у нас миттєво розгоралася тривога від перших же бурхливих нот Бетховена чи П’яццолли на концертах у філармонії. І потім ми сиділи, я — принишкнувши, а ти — мало не вистрибуючи зі стільця під водоспадами емоцій, міцно стискаючи долоні одна одної, до болю переплітаючи пальці, додаючи ще й цим безпардонних струменів до наших почуттів…
А тепер, Марто, тепер! Я мусила штовхнути тебе, бо ти почала тихо хропіти. Ти заснула на концерті!!!
Де поділась твоя зачарованість світом, метушлива жіночко? Невже увесь нурт твоїх емоцій і почуттів, твого тонкого світовідчуття і вразливого розуму поховано разом із юністю?
Я й далі ненавиджу ті всі побутові перешкоди, що заважають мені дихати і відчувати, заважають насичено жити. Я стала маразматиком, що підскакує щоразу, як мене хтось доймає, щоразу під тиском настирливих поглядів, бздурних просторікувань, невмисних штовханців у транспорті. Я радше волію бути далеко, бути чужою самітницею, аніж запанібратською метушливицею-душенькою всіх компаній!
Вимазую руки чорнилом і чуйно стою на середині стежок, якими ніхто не ходить. Я умисне ловлю незначні тихі порухи віття, прислухаючись, щоби, коли вітер зволить подути сильніше, мене враз бурею захопила ця раптова міць природи. Тоді його порив зворохобить і мій власний пал!
А ти — ти, Тусенько, — колись підкидала мою душу ввись від радощів, лоскочучи і смішачи мене. Ти гладила мої щоки своїми віями, випробовуючи їхню довжину і фантазуючи, як це ти цілуватимешся із хлопцем, а він зосереджуватиметься на дотику твоїх довжелезних вій та від цього ще більше паленітиме. І ми заливались веселощами від таких твоїх фантазій.
І оце ти, ТИ перетворилась на Марту?! Невже цей побутовий фізіологічно-практичний світ тебе занапастив, нагло підібгавши під свою зачовгану, грубого покрою плахтину? Бо сам він — наче та господарна матрона, що крутиться навколо своєї осі у безперервному круговороті прання-варіння і ще всіляких дурниць. Тусе, почуй мою тугу і вигляни з-під її спідниці!
Я пам’ятаю, як твоя бабця частенько нахвалялася і ностальгійно згадувала твоє народження. Бо саме за її намовою тобі дали ім’я Марта в честь її улюбленої притчі про Марту і Марію. Де Марія тихо сиділа на долівці, поклавши голову на коліна, і слухала пророчої науки, а Марта тим часом ладувала для Ісуса почастунок. І Марту вщипнув чорт поскаржитись на сестру, що та пальцем об палець не вдарить, аби допомогти. А Ісус натомість похвалив Марію, бо вона, вірна своїм почуванням, перед метушнею обрала вічність. У кого голод шлунку, у кого — душі. «Але ж хіба наїсися словами?» — примовляла бабуся. На це ти лиш хмикала та задерикувато знизувала плечима. І хихотіла на знак абсурдності такого твого зіставлення із притчевою Мартою. Бо хто ж міг сказати, що ти на неї схожа? Радше підтвердив би, що ви як небо і земля, як гуска і орел!
Але тепер, після стількох років, коли твоя бабця вже в могилі, невже її слова таки справдились? Ти потонула в рутині світу?
Ми квапливо добрались до нашої спільно любленої кав’ярні на Вірменській, бо наші кістки після прохолоди філармонії й вологості вулиці хотіли сховатися від холоду. Тут, як і колись, було тьмяно, тепло і затишно. Пахло кавою з турки, яку варили на піску. Але тістечка експонувались у вже новенькій холодильній вітрині. Після ремонту флер старовини дещо розвіявся, проте стало притульніше.
Замовили дві кави по-турецьки і два сирники, тільки я — без родзинок, а Марта зі всіма бакаліями. Ми поволі перекидались загальними фразами, бо мозок після перепаду температур працював дуже мляво. Хотілось вкутатись і заснути, натомість ми вимушено провадили балачку, щоби не здатись нещирими і якось склеїти прірву довгої розлуки. Марта водила середнім пальцем по обідку свого горнятка і дивилась на відблиски кави — наче в якомусь інстинктивному жесті давньої жриці. А я теребила плетену гачком серветку біля своєї тарілочки. Бракувало ще монотонних турецьких мелодій, щоби ми й справді позападали в зимову сплячку.
Проте двері кав’ярні цього разу трохи голосніше дзенькнули і на порозі з’явився дещо розхристаний чоловік, але з чисто виголеним підборіддям і у вичищеній дублянці. Він ще з порогу уважним поглядом обвів увесь зал, та, видно, не так у пошуках вільного столика, як у пошуках вільного співбесідника.
— О, здається, я знаю, що це за один, — мугикнула Марта.
На нещастя, я якось несвідомо зустрілась із ним поглядом і не змогла його відвести. Відтак він попрямував до нашого столика. Я лише встигла помітити, що моя подруга закотила очі, як цей незнайомець уже випалив свою зазнайомчу фразу:
— Такі милі панянки у час перед Різдвом… Ви вже склали намірення на наступний рік? — і поки Марта шумно видихала повітря, наче збиралась зігнати набридливого ґедзя, він пильно глянув на мене:
— А ви мені дуже когось нагадуєте… Як вас звати?
— Марія.
— Ну от, і справді. Ви дуже схожа на Марію із притчі про Ісуса, Марію і Марту. Знаєте цю притчу?
Я зі здивування округлила очі. Марта ще раз глузливо гмикнула:
— Авжеж! Але для повної картини ви ще не спитали мого імені, — випалила вона.
— Так, звичайно, буду радий…
— Так, звичайно, буду рада надати вам цілковитий привід, зелене світло для влучного порівняння та ремінісценцій!
Незнайомець спромігся лише кілька разів спантеличено кліпнути.
— Я Марта! — виклично кинула.
Чоловік вигнув брови:
— А й справді… — вже несміливо продовжив він.
— То що ви мали сказати про Марію?
— Я… ее, ну так, адже Марія вміла слухати навіть посеред сум’яття…
— Так, а Марта вміла турбуватись про свою сім’ю та гостей.
— Ні, ви не зрозуміли. Тут ідеться не про це. Тут важливим є те, що жінка полишила мирські турботи і почала слухати слова Господнього, вона…
— Звичайно, марна робота додає лише зморшок та мозолів, а не наближає до вічності!
— Та ні, панночко, це не так. Я вам повідаю справді важливу річ…
— Важлива річ — це те, що я сто років не бачила своєї найпрекраснішої подруги, але навіть не маю сили добре роздивитись її очі, бо мої м’язи дрижать від втоми, а мозок переповнений мирськими турботами про моїх дітей… Adieu, пане!
Він, як риба, хапнув кілька разів повітря, та, зрештою, йому нічого іншого не залишалось, як податись геть, підібгавши хвоста. Я зніяковіло дивилась на свої чорнильні руки і відчувала аж через стіл, як моя Туся важко дихала від роздратування. А тоді вона несподівано заговорила до мене:
— Ти й справді нагадуєш мені ту Марію, хоч саме моє ім’я походить із тієї притчі. Ти така ж меланхолійно-прекрасна, як і колись, така ж вірна собі, хоча, підозрюю, це дуже непростий виклик для тебе! Отож в очах твоїх більше туги й смутку, ніж колись… — услід вона потягнулась до мене через стіл та обома долонями взяла мою руку. — Я страшенно, страшенно за тобою сумувала! — її очі, її променисті очі дивилися на мене зболено і радісно водночас.
— А щодо мене… То, мабуть, це правда, мабуть, я врешті пішла Мартиною колією, як і передрікала моя бабуся. Адже хтось мусить робити і цю роботу! От тільки мені уявляється, що я по своїй второваній дорозі біжу вистрибом і кружляю у танці. І час до часу можу навіть приручити дракона!
— Маріїн бунт уявляється мені страшенно романтичним і сповненим вірності собі. Навіть якщо вона сама не збиралась відверто йти проти течії, навіть якщо це було інтуїтивно, несвідомо, то вже сам вихід її за межі прийнятих норм, її слухання вчителевої науки, її віра в те, що вона цю науку зрозуміє та зможе потім сама навчати — це все справляє неабияке враження! І хочеться робити так само, бути такою ж! — в цей момент її оксамитовий голос вібрував на нижніх регістрах, що, як я добре знала, свідчило про високу внутрішню напругу.
— Але бунт для жінки — це привілей, який багато з нас навіть не розглядає! — Марта виснажено оперлась на спинку крісла і промовисто глянула мені у вічі.
Я спробувала зробити останню потугу:
— Але ж хіба не варто хоча б пробувати опиратись, заради вірності собі, заради свободи, заради любові врешті-решт!
— Ох, любов! В один момент вона одухотворює, а в інший ти стаєш на коліна і починаєш відтирати від підлоги болотяні сліди від п’яток-яблучок і пальчиків-горошків, вигляд яких запирає тобі віддих від зворушення. Любов перетворюється на невпинне служіння, таке марне, таке непомітне, але без якого завалились би ті слони, що тримають землю!
Тоді моя подруга підняла розчепірені пальці перед своїм обличчям:
— Глянь на мої руки! Що ти бачиш? Яскраво-смарагдовий манікюр чи те, що він приховує — пощерблені нігті та спрацьовані пальці, почервонілі руки та вилізлі вени?
Я дивилась, дивилась і мені хотілось обцілувати ці руки й попросити прощення. Хотілось загорнути все її єство, як колись, у юності, і вигріти її серце для нових звершень. Та я не могла, не могла зрушити ні своїх рук, ні свого погляду.
Тим часом Марта квапливо обвела очима кав’ярню, ніби ловлячи завершальну думку, і бадьоро додала:
— Не тужи за мною-дівчиною. Я бунтую, намагаючись почуватись щасливою! А якщо часом доводиться від втоми прослухати чудесну річ, то що ж. Наші душевні сили не безмірні! Важко залишатись постійно відкритою та вразливою.
— Я не… Я не збиралась, — пробелькотіла я, намагаючись виправдатись, загладити провину, визбутись своїх звинувачень.
— Облиш, — перебила мене Марта. — Я знаю, що ти думала. Я знаю тебе всю! Не гаймо на це часу. Ходімо вже! Мої діти чекають на казку на добраніч!
Ми вийшли із Вірменки та попрямували до трамвайної зупинки. Повільно падав лапатий сніг, але як тільки долітав до тротуару, одразу танув, бо трималась типова львівська зима із плюсовою температурою. Було приємно вдихнути холодне повітря після терпкості кавових запахів. Кожна з нас замовкла і на мить занурилась в свої думки. Ми проминули Дім офіцерів, потім Вернісаж, і вже оминали кут театру Заньковецької, аж тут тобі трапилась плита, що погано трималась на землі. Ти ступила, і з-під неї калюжа обхляпала твої чоботи. Ти видала звук досади, а тоді глипнула на мене.
Не знаю, як це сталось. Але ми з пів погляду зрозуміли одна одну і згадали свій біг стометрівкою і свої обляпані ноги. Ми обидві лукаво й весело всміхнулись. А тоді розсміялись іще більше.
Щось рідне і бажане пробудилось в моєму серці, побачилось у твоїх осяйних зіницях. Я потяглась обіймами до тебе, і прошепотіла: Ходи сюди, моя Тусе! А ти, ти зарилась у моє волосся і полегшено, із вдячністю зітхнула.
Тоді, не змовляючись, ми взялись за руки і побігли, спершу поволі, а потім швидше й швидше, чи то намагаючись догнати наше чуттєве минуле, що невідступно струменіло у наших душах, чи то розсікаючи своє складне теперішнє, аби знову відчути бентежність, що кликала нас у далі і що ми її завжди дознавали одна біля одної.
Ілюстрація: Ірина Сажинська
Підтримати Тиктора
Готуємо для вас більше!
Підтримайте наш невеликий, але дуже амбітний проєкт Тиктор.