«ПереФарбований Лис»: як навкололітературні ігри допомагають вчити мову, знаходити своїх та зміцнювати спільноти

Замалим не 4 роки ефіру, понад 130 випусків і понад 100 прочитаних творів українських письменників та майже 6 тисяч підписників лише на ютюб-каналі, цьогорічна відзнака професійної української аудіопремії для подкастерів «Слушно» від MEGOGO AUDIO — подкаст «ПереФарбований Лис» отримав гран-прі.

До промовистих цифр проєкту додамо ще два тури навкололітературних ігор містами України. Вони були реалізовані за підтримки Українського інституту книги. Авторки подкасту і студії ігор освітянка Валентина Мержиєвська і психологиня Марія Діденко кажуть, що саме ігри, які вони винайшли в процесі дослідження текстів, дозволяють учасникам глибше зануритися в сюжети та мотивацію персонажів. А слава «лисячих ігор», як тих спартанців, біжить попереду них: цьогоріч реєстрацію в деяких містах довелося закрити за кілька днів до зустрічі.

Навіщо українцям читання українських класиків під час повномасштабної війни і як дослідження рідної літературної спадщини та ігри навколо текстів допомагають сильніше відчувати себе українкою, розповідає Ольга Фанагей-Баранова, блогерка і журналістка із Запоріжжя, мама хоумскулерів і активістка руху альтернативної шкільної освіти, комунікаційниця освітньої ГО «Валентність. Переосмислення».

Зросійщеність за замовчуванням

Вітаю, я — Ольга і я ніколи не читала українських класиків.

Аж доки не вирішила перейти на українську в повсякденному спілкуванні. Відтоді я почала шукати українськомовний контент. А де українськомовний контент — там і українська культура. У тому, що «мова — ключ до культури», я переконалася на власному досвіді.

Але перш ніж розповісти про свої відкриття у царині української класики та кількох важливих присвячених їй проєктів, маю відповісти на питання, як так вийшло?

Я живу в Запоріжжі, одному з найбільш зросійщених міст України. Школу закінчувала ще за радянською програмою. З учителями «укрлітри» не те, що не пощастило — я їх просто не пам’ятаю, як і самі уроки. З програми свого часу прочитала тільки «Лісову пісню». Українська класика була чимось нудним і необов’язковим.

На відміну від російської: вся квартира моїх інтелігентних і освічених батьків була заставлена Достоєвським, Чеховим та Солженіциним. З українського зараз можу пригадати на полицях тільки сіру обкладинку «Собора» Олеся Гончара — в російському перекладі, звісно. У 80–90-х у нашому домі, домі завзятих читачів, не було жодної книги українською… Така репутація у всього українського була створена не заслужено і не випадково, а штучно і старанно. Створена російською імперією в різних її виглядах. Це я розумію тепер. А тоді — ні, не розуміла.

У 2000-х я почала придивлятися до сучукрліту — як до чогось цікавого, але дуже екзотичного. Андрухович, Забужко і Жадан інтелектуально збуджували, але залишалися чимось чужим, не з мого життя. Читати, дивитись, слухати і говорити я продовжувала російською. Аж до 2022 року…

Внутрішня деколонізація

І першим кроком, після, власне, «хоч якось почати говорити», стала повна відмова від російськомовного контенту. Так почалася історія моєї внутрішньої деколонізації.

Валентина Мержиєвська, співавторка проєкту «ПереФарбований Лис»: «Наш вклад у деколонізацію полягає в тому, що у своєму подкасті ми допомагаємо долати меншовартість. Адже в подкасті та в іграх показуємо, наскільки наша література крута, класна, світового рівня. Нещодавно я переслухала наш епізод про Сковороду, і просто приголомшилася з того, наскільки він актуальний зараз! Здається барокко і сучасність — дуже сильний розрив, але все це дуже корисне нам і сьогодні. На моє переконання, деколонізація полягає не в запереченні російського, в цінуванні свого».

У моєму житті з’явилися подкасти та канали вітчизняних інтелектуалів про історію, традиції та літературу. І першим увірвався «Перефарбований Лис» — офіційно це вже студія навкололітературних ігор, унікальний проєкт, спрямований на заохочення читання та переосмислення української класичної літератури через інтерактивні ігри. Його заснували авторки освітянка Валентина Мержиєвська та психологиня Марія Діденко. Вони досліджують у своєму подкасті психологію та світогляд українців через українську класику. Цей формат затягнув мене у світ вітчизняної літератури. «Лисячі» випуски актуалізують класику, знімаючи з неї наліт застарілості. Завдяки «Перефарбованому Лису» я вперше почула імена багатьох українських геніїв. Ба більше — відчула культурну тяглість і свій особистий зв’язок з літературою, яка зростала на цій землі. Саме «Лису» маю подякувати за неймовірне задоволення читати Кобилянську, Франка і Шевченка, Підмогильного, Йогансена і Хвильового через нову оптику, впізнавати архетипи і патерни, притаманні й нам, сучасним українцям…

Валентина Мержиєвська, співавторка проєкту «ПереФарбований Лис»: «Коли ми планували наші тури, нам цікаво було перевірити, чи дійсно регіональні ідентичності українців настільки сильні, як ми звикли думати. В Ужгороді ми запропонували “типовий центрально-український сюжет” — грали у кримінальну драму за “Хіба ревуть воли, як ясла повні?..” Панаса Мирного. А учасникам в Одесі — гру за “Кайдашевою сім’єю”. І з’ясувалося, що абсолютно усім відгукуються одні й ті самі сюжети — вони відчуваються інтуїтивно. Так що так, ми різні, але в нас дуже багато спільного».

Від читання до ігор

Настав день, коли Маша і Валя відростили проєктові нову гілку — студію психологічних навкололітературних ігор. Я була в захваті. Адже цей формат дає можливість «прожити» і «переграти» класичний текст, відчувши себе «в шкірі» Кайдашихи або Чіпки. Познайомитися з власними субособистостями або внести корективи в сюжет, розширивши канву можливостей персонажів — в грі можливо все. І у цьому її цінність. У грі маємо право на помилку, маємо право бути собою або кимось іншим, незнаним досі, маємо право взаємодіяти з іншими гравцями і з самим класичним твором в незвичний спосіб.

«Працюючи над подкастом, авторки винайшли новий формат взаємодії з творами. І тепер пропонують не лише обговорювати прочитане, а й перегравати сюжети української класики. Ігри дозволяють краще зрозуміти текст завдяки персональному досвіду «емпатійного проживання». Дарують можливість подивитися на сюжет як на життя, а на персонажів — як на реальних людей в реальних обставинах. На відміну від пасивного читання, в грі є змога впливати на ситуацію».

Марія Діденко, співавторка проєкту «ПереФарбований Лис»: «В грі можна піти на пошук конекту, пошуку діалогу, пошук спільних точок, обмін досвідом, взяти собі в реальне життя якісь поведінкові стратегії, принципи, ідеї, подивитися, що корисного ми можемо собі імплементувати і покращити там наше життя. Саме це про взаємодію в іграх».

Зараз студія має у своєму арсеналі 6 ігор за різними книгами та з різною механікою. Цьогоріч на фестивалі «Книжковий Арсенал» мені пощастило пограти в рольову гру з елементами Dungeons&Dragons за «Кайдашевою сім’єю» Нечуя-Левицького. Я була вражена захопливістю і глибиною процесу. А пізніше зіграла в буріме за віршами українських поетів і зафанатіла іще більше.

Тож дізнавшись про тур студії навкололітературних ігор містами України, я скасувала всі інші плани на той день, коли вони мали дістатися Запоріжжя. Принагідно подякую Українському Інституту Книги, завдяки гранту якого «Перефарбований Лис» проїхав по семи містах країни: від Ужгорода до Одеси та від Кривого Рогу до Луцька. І всюди збиралися люди, небайдужі української культури — знавці та початківці, вчителі та студенти, психологи і журналісти. На грі в Запоріжжі був присутній військовий, в Рівному прийшло чимало ВПО. На таких подіях відчуваєш реальну єдність зраненої країни, нашу схожість попри відмінності, бачиш потребу влитися в спільноту однодумців, до того ж українськомовну спільноту. Спільнотворення — це важлива місія проєкту, а аспект «мовного клубу» — приємний побічний ефект цих зустрічей. В приймаючому середовищі, налаштованому на гру, не страшно починати нове, наприклад, говорити українською. Не соромно говорити неідеально: це ж гра, ти — у ролі, ти можеш все.

Валентина Мержиєвська: «Що ми помітили під час туру — дуже багато переселенців. Всюди. І в західних регіонах, і в Дніпрі, в Кривому Розі — їх багато, і цікаво, що люди, які змінили місце проживання вимушено, прагнуть спільноти. Вони хочуть приходити на якісь спільнототворчі заходи, спілкуватися з новими людьми, приміром, під час нашої гри в Рівному учасники, серед яких було багато внутрішньо переміщених осіб, намагалися поділитися своїми знахідками. Хтось знайшов якийсь цікавий музей, хтось театр, хтось творчий простір, і спілкування в певний момент перетворилось на промоцію цікавих місць у Рівному. Тобто завдяки грі людям легше познайомитись одне з одним. Сила спільнот у тому, що вони можуть витягати людей з тих чи інших складних переживань. І допомогти подолати труднощі».

Зізнаюся, я виношувала план змотатися аж у Рівне на гру-медитацію на тему вигорання і відновлення за «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. Там гравці ділилися своїми копінг-стратегіями у стресових ситуаціях і робили вишукану паперову складанку з цитатами з тексту. Цього разу до Волині не дісталася, але цю гру у віш-листі цікавих і важливих подій маю. Як і новинку за «Чорною радою» Пантелеймона Куліша, щойно протестовану в столиці.

Отже, маю привід планувати нові зустрічі зі студією навкололітературних ігор. Або й подумати про те, щоб стати амбасадоркою і проводити ігри у рідному місті. Щоб допомогти всім бажаючим стати частиною цієї спільноти і стати класним ведучим, авторки «ПереФарбованого Лиса» проводять тривалі семінари-занурення, дають фаховий супровід та інструменти для самостійного проведення ігор.

Для мене все це звучить як початок нової захопливої пригоди. Як і все моє свіженьке «українство». І хоч яким би молодим не був цей мій паросток, відчуваю, що відбився він могутнього кореня. А значить, буде жити.

Фото: Валентина Мержиєвська, Марія Діденко, Ольга Фанагей