Як змінюється Одеська ідентичність?

Одеса — українське місто на півдні України. Перша згадка про нього датована 1415 роком, та ще донедавна побутував міф про те, що Одеса заснована російською імператрицею Єкатєріною II у XVIII столітті. 300 років існування міста з тюркською назвою Хаджибей, а ще раніше Коцюбіїв, були викреслені з історії цього терену в часи російської, а згодом радянської імперій. Указом російської імператриці місто стало вільною економічною зоною задля розвитку купецтва. Як і багато міст, воно було поліетнічним, що відчутно й досі.

Особливо в радянські часи тут формували певну окремішню «ідентичність одесита», а різні соцопитування вже в наш час свідчили про справді сильну локальну ідентичність у місцевих жителів, яка часто будувалась не лише на обʼєктивних реаліях портового міста, але й на міфах колоніального минулого.

Біля Спасо-Преображенського собору, в який у 2023 році влучила російська ракета, стоїть памʼятник Міхаїлу Воронцову, росіянину, губернатору цього краю. Він справді чимало зробив для розбудови міста, яке знайоме багатьом із нас з дитинства. Але, на думку автора, це явний маркер, повʼязаний з «рускім міром». Екскурсовод наголошує на неприйнятності міфів про «молоде» місто, засноване Єкатєріною ІІ, наголошує на українськості цього міста, але при цьому намагається довести, що Воронцов більше англієць, ніж росіянин, адже формувався нібито в Лондоні, наче захищаючи його. Він похований разом із дружиною в цьому ж соборі, знищеному більшовиками в радянські часи, відбудованому в часи незалежності України та зруйнованому російськими обстрілами вже сьогодні.

В Одесі є вулиця Катерининська (названа на честь Катерини Александрійської), яка закінчується площею Катерининською. Попри табличку про те, на честь кого названа площа та вулиця, назва все одно асоціюється з іншою Катериною. Побудована вона так, що посередині височіє п’єдестал для памʼятника, який є домінантою і формує загальний ансамбль площі.

Наразі на пʼєдесталі майоріє Український прапор, проте ще недавно був памʼятник Єкатєрінє II, котрий називали памʼятником засновникам Одеси та який підживлював у місцевих і гостей міста той самий міф про побудову цього населеного пункту з нуля в кінці 1700-х. Це цікавий феномен, адже наявність цієї скульптурної композиції спільно з назвою площі та однієї з артеріальних вулиць старого міста формували справді чітке уявлення про те, кому присвячені два топоніми та памʼятник.

В українській історії Єкатєріна IІ знана остаточним знищенням січового козацтва та посиленням кріпацтва на підконтрольних російській імперії територіях. Проукраїнські активісти роками говорили про неприпустимість наявності цього памʼятника та навіть назв вулиці й площі, які асоціюються з російською царицею. Місцеве самоврядування ж до останнього не хотіло демонтувати його попри численні скандали повномасштабне вторгнення росії. Довелося втручатись Українському інституту національної памʼяті й особисто Президенту України, який просив забрати памʼятник з публічного простору. Врешті міська рада прийняла рішення про демонтаж скульптурного комплексу

Площа є однією із центральних у старому місті, тому за час свого існування неодноразово змінювала і свою назву, і памʼятники. Доволі символічно.

Зараз ведуться дискусії про те, що далі робити з площею і хто має зайнятий пʼєдестал. Зʼявляються то кращі, то гірші проєкти перепланування площі, перейменування та нових памʼятників. Але самих одеситів поки жоден варіант не обʼєднав і не задовольнив.

Це мала би бути частина більшої, стратегічної розмови про те, якою буде Одеса в найближчі роки, десятиліття, а то й століття, і щоб не потрапити в чергове коло перейменувань, постановки та зняття памʼятників, варто підійти до такої розмови зваженіше, ніж просто зреагувати на подразники, які є нині.

Біля міської ради Одеси стоїть памʼятник Алєксандру Пушкіну. Попри пушкінопад по всій Україні, идесити поки не домовились про те, що з ним робити. Топонімічна комісія погодила, що цей памʼятник, як і памʼятник Воронцову та Льву Толстому, зносити не будуть. Голоси містян справді є дуже різні й доволі вагомі. Одні активісти закликають знести та знищити, але є й ті, хто хоче зараз, під час повномасштабного вторгнення, організовувати пушкінські читання біля памʼятника.

Памʼятник Пушкіну є каменем спотикання, адже поставлений на гроші, зібрані одеситами, й активно використовувався і російською, і радянською пропагандою. Серед місцевих побутує думка, що образ Пушкіна в Одесі мала б узяти собі й українська пропаганда, адже Пушкін неодноразово говорив, що Одеса не є російським містом, розмовляють тут не російською, а сам він почував себе в Одесі чужинцем.

В Одесі є ще один памʼятник Пушкіну — це «тінь Пушкіна», але на момент написання цієї статті ухвалене рішення про його перенесення з публічного міського простору до літературного музею. Туди ж у майбутньому хотіли б перенести і памʼятник, який наразі стовбичить перед міською радою.

Рішення про памʼятники приймає топонімічна комісія при міській раді Одеси. Вона активно працює над перейменуваннями вулиць і площ. У багатьох містах України зараз відбувається процес відмови від топонімів, які були затверджені в часи радянського союзу чи російської імперії. Символічне маркування простору через назви було (подекуди й залишається) важливим елементом гуманітарної політики колоніальних імперій. Зараз Одеса, як багато інших міст в Україні, намагається позбутися цього спадку. Важливими є ті партисипативні практики які застосовуються: міські слухання, голосування містян за нові назви, адже це дозволяє не лише легітимізувати зміни, але є доброю практикою посилення участі громадян у житті власного міста.

Повномасштабне вторгнення росії обʼєднало українців. Згідно з соцопитуваннями національна ідентичність значно посилилась, регіональні ж послабились. Не оминуло це й Одесу, в якій у часи імперського минулого формували окремий наратив одеськості, частково протиставлений національному наративу.

Оксана Довгополова, докторка філософських наук і кураторка платформи культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво, спостерігає зміну ідентичності Одеси. Ще донедавна це було місто з дуже сильно вираженою власною ідентичністю, яка часто перекривала і регіональну, і навіть національну. Але зараз, за словами пані Оксани, формується нова вісь на півдні України: Херсон-Миколаїв-Одеса. Для одеситів звільнення Херсона було величезним святом, святкувало все місто. При цьому є чітке усвідомлення, що щитом для Одеси став Миколаїв. Ці три південноукраїнські міста потроху формують новий субрегіон зі своїми спільними анекдотами, історіями, зі своєю памʼяттю. І це те, що може дозволити Одесі вийти з власної мушлі й інтегруватися в ширший український контекст. Також важливо, що цей субрегіон і наративи довкола нього є проукраїнськими, не протистоять загальнонаціональній ідентичності, а доповнюють її.

Одесі, як і багатьом нашим містам (і нам самим, як людям), треба пройти процес деколонізації, позбуття російських чи радянських міфів, але при цьому треба не втратити себе, віднайти українськість. І це процес не одного дня, а зважених, відвертих дискусій про минуле та майбутнє.

А після того нас чекає ще важчий, загальнонаціональний діалог і про минуле, і про майбутнє.

Матеріал створено в межах проєкту “Cultural Bridges: support of cultural figures from Southern regions of Ukraine”, який втілює Інша Освіта за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID) «Зміцнення громадської довіри в Україні» (UCBI)). У партнерстві з Асортиментна кімната, post impreza, Стипендія імені Антонена Арто, Opera aperta.

Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО post impreza і не обов’язково відображає погляди партнерів.